Ален Панов (Ужгород): "Європа цінує не так слова, як дії..."

У свої 32 Ален Панов власними зусиллями надбав: викладацький досвід, кілька опублікованих наукових праць, практику роботи замом мера Ужгорода і представником України в Карпатскому Єврорегіоні, чотири роки «стажу» Консулом України в Ніредьгазі (Угорщина). Саме з його ініціативи в усіх пунктах пропуску з України до Угорщини наші громадяни донедавна могли отримати номер мобільного, за яким у будь-яку пору доби попросити допомогу дипломатів. Він вгамовував пристрасті, коли невдоволені українці через затримки з оглядом блокували роботу пункту пропуску і захищав наших співвітчизників в угорському суді.

Завершивши дипломатичну каденцію, якраз напередодні наших місцевих виборів, Ален Володимирович намагався переконати ужгородців обрати новий, європейський тип влади. Про все це закарпатська газета НЕДІЛЯ” спробувала його розпитати.  

- Алене Володимировичу, ви працювали дипломатом за кордоном за попередньої української влади і за нинішньої, якій вже незабаром рік. Зараз, завершивши каденцію в Угорщині, можете поглянути на все ще й збоку. Отож як, на ваш погляд, сприймають європейці нашу нову владу і кроки, які вона робить – в економічній сфері, внутрішній політиці?

- Хотів би розвіяти міфи та стереотипи. За попередньої влади в Україні одним з «коників» була європейська та євроатлантична інтеграція. Про це говорили настільки багато і часто, що вже викликало оскому. Але європейці дуже прагматичні, тому вони і ставилися до цього як, у кращому разі, декларацій про наміри. Той період був малопродуктивним щодо реальних, хоча б проміжних, досягнень на шляху до справжньої інтеграції. Люди, ж які представляють нинішнє керівництво держави, уряд, ніколи особливо про рух до Європи не говорили, тому й очікування, не те що у європейців – навіть у нас були зовсім іншими.

Проте вже зроблено реальні кроки. Зокрема, у такій важливій для українців площині, як можливість вільно пересуватися Європою. Хоча я глибокий прагматик, але вірю, що до 2012 року ми мали б отримати можливість безвізового в’їзду до європейських країн.

Щодо цього робляться вже навіть практичні технічні кроки, наприклад, введення біометричних паспортів. Також дуже важливо, що намагаємося вибудовувати систему ефективної економічної дипломатії – це зараз тренд для всіх країн. Загалом дипломатія має на меті: по-перше, представляти і просувати країну на міжнародній арені; по-друге, шукати ринки збуту для своїх виробників та інвестиції у власну країну; по-третє – захищати права та інтереси своїх громадян. У цих напрямках і діють нині українські дипломати, що не можуть позитивно не відмітити наші партнери.

- Останнім часом в Україні та світі було кілька гучних скандалів, пов’язаних з дипломатами. Скажімо, Посол України не взяв участь у церемонії вручення Нобелівської премії. Чи були якісь подібні «слизькі» ситуації у вашій практиці і як з них мудро виходити?

- Багато в чому консульська робота складніша, ніж просто дипломатична. Але посольствам «дістається» саме у подібних випадках, коли йдеться про баланс якихось інтересів, наприклад, економічних та певного політичного етикету і тоді справді складно обрати мудре рішення. Проте, до честі наших дипломатів, з пікантної ситуації щодо участі/неучасті у церемонії нагородження премією миру китайського дисидента, Україна виплуталася ще досить непогано. Що ж до моєї практики, то якось угорська сторона на досить високому рівні запросила нас на відкриття одного з оновлених пунктів пропуску з Україною. Було свято – всі оглядали оновлені будівлі, обладнані різними технічними новинками для виявлення протиправного переміщення товарів, лунали гімни, перерізали стрічку… А відтак в одному з українських авто виявили контрабанду.

Я тоді представляв Україну як дипломат, але ж це не знімало з мене консульських обов’язків, серед яких першочерговий – надання правової допомоги нашим співвітчизникам. Було кілька варіантів, як вийти з цієї ситуації – споглядати все мовчки, ніби нічого не сталося; поїхати геть, з гордо піднятим на авто прапорцем. Але я обрав третій – надав кваліфіковану консульську допомогу, «поламав» неправильно складений протокол. Таким чином демонстрація роботи технічних новинок на кордоні була провалена, бо численна угорська преса побачила як працює українська дипломатія. Крім того, за такий «конфуз» швидкий рух одного поважного посадовця по службовій драбині був суттєво загальмований.

- Інший дипломатичний скандал, уже всесвітній, зі зливом таємних листів американських дипломатів сайтом WikiLeaks. Якби з представництва, хай і маленького, де працювали ви, стався подібний витік, про що громадськість могла б дізнатися? І як ви взагалі ставитесь до цієї ситуації?

- Це пожинання плодів суцільної глобалізації та інформатизації суспільства загалом. Проте форми роботи українських дипломатів від американських суттєво відрізняються. У нас навіть інформація, що є скандальною або потребує чіткого формулювання, викладається у дуже коректній формі й в офіційно-діловому, тобто сухому, стилі мовлення. Тому якби таке сталося з нами, я переконаний, що такого удару іміджу дипломатів це б не нанесло.

Що ж до самого «зливу», то моє ставлення – різко негативне. Звісно, влада повинна бути відкритою перед громадянами, але все це має бути у цивілізованій формі. Завжди треба зважувати позитив і негатив. Викид у вільну мережу документів з грифами «таємно» тощо навряд чи свідчить про особливий патріотизм. Є конфлікт між такими чутливими речами як право громади на інформацію, з одного боку, та міжнародною співпрацею, позиціонуванням держави на міжнародній арені.

- Наскільки захищені наші владні, дипломатичні мережі?

- Добре захищені, але що можна прогнозувати, коли таке сталося з чи не найпотужнішою державою світу? У тому, що до нас ще не настільки докотилася цивілізація, є і свої позитиви – українська дипломатична служба широко використовує «дідівський» спосіб зашифрованих депеш, які доставляються дипломатичними каналами і пакети передаються з рук у руки.

- Бурхливу дискусію в Україні викликало й те, що з опублікованих документів стало відомо: наших посадовців постійно запрошували на розмови в іноземні посольства. Наскільки така практика прийнята у світі? І чи Україна потребує детальних «зведень» з таких невеличких дипломатичних установ, у якій в Угорщині працювали ви?

- Зазвичай так звану політичну місію виконують більше посольства. І спілкування з посадовцями держави, де перебуває дипломатична служба – поширена практика, адже це один з головних інструментів дипломатів. Що ж до нашого Генконсульства, то ми проводили чимало розмов, метою яких було на виконавському рівні визначити ставлення Угорщини до тих чи інших проблем наших співвітчизників – при перетині кордону, перебуванні на території тощо. Звичайно, з цього приводу ми готували детальні рапорти, робили висновки.

Ламати завжди легше, ніж будувати

- Перші дні останнього місяця цього року на Закарпатті знову відзначилися паводком. Згодом вода пішла на Угорщину. Чи справді можна стверджувати, що ми топимо сусідні країни, наприклад, через вирубки лісів, неналежне фінансування протипаводкових робіт? І наскільки дієва міждержавна співпраця щодо прикордонних вод?

- Саме співпрацю по прикордонних водах я можу оцінити як найбільш динамічну і продуктивну. Що ж до того, чи ми їх топимо, то мабуть є питання до лісокористування, кількості води і швидкості її проходження. Однак спілкуючись на цю тему в Угорщині, я не відчув негативу, що ми робимо щось вкрай неправильно. Інша справа – недопрацювання в екології, захаращеність берегів наших річок, пет-пляшки, які вода постійно зносить на угорську територію. З цього приводу чимало нарікань. І небезпідставних.

- Як оцінюєте нинішню нашу діяльність у рамках Карпатського Єврорегіону? Чи використовуємо ми сповна цей механізм?

- Очевидно мені, як людині, котра певний час працювала в цій структурі, не дуже коректно порівнювати. Однак і байдужим залишатися не можу. Карпатський Єврорегіон – перша організація такого типу, яка виникла на теренах Східної Європи. Сенс її створення у 1993 році був у тому, аби знизити градус температури при утворенні нових держав, не допустити якихось територіальних претензій, міжнаціональної ворожнечі тощо. Також ця структура мала чимало можливостей для обговорення проблематики і лобіювання перед Європою інтересів усіх депресивних регіонів 5 країн, які входять до нього, для втілення локальних проектів співпраці. Нині ж це млява, закритого типу структура, більшості людей нічого не говорить і сама назва. Навіть статутних, політико-формальних кроків, як засідання ради і міжнародного секретаріату, не проводиться. А для мене найбільш сумно, що Закарпаття у Єврорегіоні втратило лідерські позиції, тоді як раніше саме наш край представляв Україну в цій організації. Ми віддали представництво з Ужгорода у Львів і вони активно використовують цей інструмент для… розвитку стосунків з одним з польських воєводств…

- Наскільки Україна взагалі готова до співпраці у міжнародних проектах — чи достатньо законодавчих, нормативних документів? Скажімо, головний лікар обласної дитячої лікарні Єлизавета Біров розповідала про спільний з угорцями проект за кошти ЄС, але коли гроші надійшли до нас в Мінекономіки, то там і “застрягли”.

- Базові документи є, прийнято закон про транскордонне співробітництво, право ведення міжнародного діалогу передбачено законом про місцеве самоврядування. Однак не врегульовано чимало технічних механізмів, наприклад як обліковувати грантові кошти, чи сплачувати з них податки. Було чимало зовсім невеселих випадків, коли люди отримували благодійну європейську допомогу і мусили сплачувати з неї податки. Приклад бодай з Карпатським Єврорегіоном. Його створення підтримали на найвищому рівні – спільною декларацією міністрів закордонних справ Польщі, Угорщини, України. Проте згодом ми зіткнулися з проблемою формальної реєстрації цієї організації, – не було законодавчого розуміння що це за структура.

- Як оцінюєте ініціативу «Сталий розвиток Карпат»? Це наш прорив, чи, швидше, декларація про наміри? В Ужгороді пройшла представницька міжнародна конференція, відтак з цією темою нас запрошували в Туреччину, Страсбург, але пересічному закарпатцеві заледве зрозуміло про що йдеться.

- Дуже добре, що піднімається ця тема. Адже кілька держав, зокрема європейських, з нами об’єднують саме Карпати і турбота про їхню екологію. Проте будь-яка ідея так і залишиться ідеєю, якщо не працювати. Ми ж або не опрацювали цю тематику, або не змогли її донести до партнерів і донорських структур. Дуже чітко треба формулювати мету, що хочемо домогтися і саме над цим працювати.

- У позиціонуванні наших стосунків з сусідніми країнами ще одна болюча тема — ліквідація в Ужгороді представництва МЗС.

- Наслідки цього ми ще тільки відчуємо, це ще попереду. Мета – оптимізація органів виконавчої влади, не переважить нанесену шкоду. У Закарпатті, яке на рубежі з чотирма державами, де працює три ординарні консульські установи, люди масово їдуть за кордон, представництво МЗС мусить бути апріорі. Але у цьому зв’язку треба говорити й про інше – на момент ліквідації структура лишилася оголеною. Регіональна влада вчасно і настійливо не відреагувала. Думаю, до цього питання ще повернуться, але ж ліквідовувати завжди легше, ніж створювати.

Невідповідність кількості розумних людей і реалізованих ідей

- Ви нетиповий дипломат, адже не знаємо випадків, аби хтось виходив “на барикади”, коли 400 людей заблокували кордон, подавав від імені українських громадян позови до чиновників іншої держави. Якби ви писали мемуари, що туди б увійшло?

- Я намагався на практиці реалізувати завдання захисту наших громадян. Адже навіть коли забезпечена, з впорядкованими документами людина подорожує іншою країною, нехай і в своєму зручному авто, однаково вона переживає і відчуває певну ущемленість. А коли вона втратила паспорт, гаманець, не знала, що треба, скажімо, щойно сівши в машину, застебнути ремінь безпеки та ще й не володіє мовою? У Генеральному консульстві в Ніредьгазі у нас була чудова команда однодумців і ми протягом всієї доби і без вихідних намагалися допомагати людям відчувати себе не 2-3-4-сортними. Є об’єктивні підстави – мала кількість пунктів пропуску і ті процедури, які ЄС вимагає здійснювати при перетині кордону, адже це рубіж усього європейського співтовариства. Однак є й інші фактори – конкретний прикордонник, митник, який має нині поганий настрій, не хоче працювати, або ж негласна вказівка пропустити не надто багато машин-людей в день. Присутність дипломатичного персоналу, та ще й не планова, у пунктах пропуску суттєво дисциплінує “стражів порядку”. Тому мені було нелегко, але є що згадати. І, головне, є вдячність конкретних людей. Зокрема й не тільки наших співвітчизників…

- Коли побуваємо за кордоном, повернувшись, тішимося, що вже вдома, наприклад, на своєму дивані, але нарікаємо на українські розбиті дороги, сміття. Ви повернулися додому. Що тішить, а що дратує?

- Не буду оригінальним. Звичайно – вдома найкраще. Проте негатив більш об’ємний ніж позитив. Дратує те, що ми звикли називати побутовою культурою. Те, як люди ставляться до інших – черствість, небажання бачити у світі нікого, крім себе, коханих, хоча часом це старанно маскується. А ще – тотальна безвідповідальність. Вона починається з кинутого папірця і… нарікань на погану роботу комунальних служб. І аж до того, що в багатьох філософія життя – не як виконати закон, а як його «слаломом» обійти.

Дратує незрозуміла невідповідність: скільки у нас розумних людей, які знають що зробити і як, але при цьому надзвичайно низький ККД реалізації цих ідей. Шокує, що у багатьох речах не маємо стратегії бачення майбутнього – на 10-20 років, а найстрашніше – часто і на рік. Беремося щось робити, але – як будувати будинок без проекту і достатньої кількості необхідних матеріалів. Витрачаємо час, гроші, нерви, створюємо проблеми і героїчно з ними боремося…

Найбільше дратує, що є і власне бачення що зробити, але немає цілісної системи – як. Можливо тому, що не вистачає однодумців, які б могли і хотіли щось створити. Мабуть нині треба більше займатися проблематикою пробудження і структурування громадянського суспільства. Ми звикли до патріархального суспільного устрою, – мовляв, є влада і вона повинна зробити. Але ж ми їй не даємо соціального замовлення – не направляємо, а відтак і самоусуваємося від громадського контролю.

- У цьому зв’язку, яка подальша доля «Громадянської платформи», до заснування і роботи якої в Ужгороді ви доклалися? Вже крапка, чи тільки кома – проводите напрацювання на майбутнє, переформатування?

- Зараз період осмислення зробленого, який плавно перетікає у Різдвяну паузу. Проте цей проект в Ужгороді діятиме і він повинен стати локомотивом нових ідей і їхнього втілення. Я не прихильник просто критики – заради процесу. Вважаю, треба аналізувати помилки, аби їх виправити, а не когось просто ткнути носом.

Потрібен також громадський контроль, адже скоро мине 100 днів нової місцевої влади. До цієї умовної дати в усьому світі не звикли давати гучних оцінок, однак і нині бачимо, що ряд проблем Ужгорода так і не вирішується. Зрозуміло, не все можна зробити за 2 місяці, але, скажімо, псування історичної частини міста побудовою залізобетонного монстра на Театральній площі можна припинити – було б бажання. Пройшов конкурс на перевезення міськими маршрутами, але й далі на лініях «вбиті» маршрутки, не дотримується графік руху. А що вже казати про сніг, який знову у грудні (!) випав несподівано і люди через нечищені тротуари та вулиці травмуються.

- Лідери «Громадянської платформи» обіцяли напрацьовані вашою командою пропозиції передати новій владі Ужгорода.

- Завжди нова команда приходить зі своїм програмним баченням і обіцянками. Потрібен певний час, аби їх реалізувати, чи хоч започаткувати. Ми передамо наші напрацювання, але коли будемо у нової влади бачити бажання і можливості їх втілювати. Крім того, треба не лише подавати ідеї, але й провадити громадський контроль за їх реалізацією.

- На порозі Новий рік, різдвяні свята. Що побажаєте закарпатцям? 

- Насамперед здоров’я, впевненості в собі, у своїх можливостях, більшої наполегливості і уваги до ближнього. Це речі, які можуть допомогти зробити світ навколо нас кращим.

Іван ПОПОВИЧ, газета НЕДІЛЯ”, Zakarpatpost.net


26 грудня 2010, 14:52
Karpatnews.in.ua